6.45

Я бачу твої темно-зелені оченята, я відчуваю той теплий подих, що не здатні передати навіть тисячі кольорів на цьому фото. Твоє серце б’ється. Твої руки зігріті і це змушує моє серце веселитися так, наче я дивлюся на сонце. Колись ти запитала в мене, чому люди чхають, коли дивляться на сонце? Я відповім знову, бо та спроба, можна вважати, була невдалою: людей змушує чхати відчуття самотності. Така собі маленька істота, яка сидить і зсередини нашої свідомості змушує нас робити іноді божевільні речі. Коли починаються ці жахливі і, на перший погляд, такі страшні речі? 
Це щастя, скажу я вам. Коли ти прокидаєшся і дивишся у відчинене вікно, з якого вночі поширювалося холодне повітря, а зараз твої дії сковує цей холод, що впивався в твою суть, в усе твоє тіло. Але щастя зовсім не в обмеженості рухів, а у тому, що ти прокидаєшся заради людини. Вона ще, напевно, спить, а ти намагаєшся увірватися до міського життя й проминути два перехрестя, щоб дістатися до того подвір’я, яке завбачливо відгороджує мене від неї парканом.
Після того, як я вперше задумався над тим питанням, чому ми хочемо чхнути від єдиного погляду на сонце, — саме тоді я й відчув несподіване наповнення моєї душі. Щось торкнуло мене зсередини і змусило прокидатися о 6.45 та дивитися на сонце. Саме тоді, я, ще не взнавши, що ти задаси мені того питання, тоді я чхнув, коли подивився на сонце.
Здавалося, я впустив промені до свого погляду, я вдихнув їх, а вони — оселилися у моїй душі. Ті згадки, що насичували дні промінням.

Від того, що сонце торкається тебе й оселяється у твоїх оченятах, я зрозумів сутність цього явища. 
Люди, що відчувають близьких, які так чи інакше відіграють велику роль у їхньому житті, дивляться на сонце, яке посилає їм частинки душі та темно-зелених очей, і чхають, щоб серця почули один одного. Я в цому впевнений. Їм так легше розшукати себе у гаморі самотності та підступності. Так іноді буває, але я хочу, щоб цей гамір не поглинав твого голосу.
Кожного дня, коли прокидалася о 6.45, коли дзвенів у мене будильник, ранок був переповнений незвичними почуттями. Кожного дня, коли о 7.00 проходив повз монастир, коли чув неперевершений дзвін, ранок для мене ставав по-особливому цінним. І навіть тоді, в той час, коли не бачилися, то все одно перед очима була твоя посмішка, твої очі й твій голос, який не один раз будив мене вночі. Хоча то все було сном, але я так наповнювався тими враженнями, твоєю мелодію, що на ранок ставав зовсім інший. Іншими, як на мене, не ставали тільки твій погляд та слова. Це була незвичайна атмосфера. Вона захопила мене, просочила всю мою суть з ніг і до голови. Тепер, я ще не знаю, що таке щастя. Я тільки відчув його передсмак. І ці відчуття були неперевершені, як той дзвін, тремтіння якого, ти чула також.
Тоді вперше я чхнув на сонце о 6.45

Добавить комментарий